Копашново - сільський сайт

Село посеред світу ...

  • Увеличить размер шрифта
  • Размер шрифта по умолчанию
  • Уменьшить размер шрифта

Михайло Данилович Ковач - іконописець

Печать PDF

НА НЬОГО СХОДИТЬ БОЖЕ ОСЯЯННЯ

Серед мальовничої природи Копашнева на Хустщині Михайло Данилович Ковач ще з дитячих літ із цікавістю пізнавав довкілля, знаходив у навколишній красі гармонію і натхнення, що потім буде постійно супроводжувати його у нелегкому житті. А Господь, зважаючи на його недуги, страждання і безмежне терпіннящедро наділив мистецьким даром і працьовитістюне кожному дістається стільки ласки й благодаті від Нього.

Народився М.Д.Ковач 8 вересня 1938 р. в багатодітній селянській сім’ї, де було десятеро дітей – 6 хлопців і четверо дівчат. Всі живуть і понині. З 13 років наймитував, пас корови у родичів. Батько був домохазяїном. Він не любив шукати заробітку, як інші люди. Не любив також, щоб діти навчалися в школі. Тому Михайлові доводилося чимало уроків пропускати й допомагати по господарству.

Коли навчався в шостому класі, мати повела його до Хуста, точніше на присілок Чертеж, який знаходиться від міста за 5 км, і віддала у найми на рік.

 

Це було на Юря, 6 травня 1951 р. Тут в одного господаря, що працював звичайним робочим у Хустській лікарні і мав двох дітей,  пас корову, а взимку мотузом тягав дрова з лісу десь за 3 км, а їх треба було ще й порубати й поносити до хати. Ще й нині з болем у серці пригадує, що годували дуже погано. Хліб, олія, сало та інші продукти були під замком. Часто траплялося, що хазяйка піде в місто до своїх батьків, а Михайло притягне з лісу дрова і не має що поїсти. Тоді він сам розкладе вогонь, помиє дрібну картоплю, як ліщинові горіхи (ця картопля не була під замком), на шпорі-плиті напече, посолить і їсть. Одяг теж був нікудишній, латаний, порваний, постоли гумові.

Як було домовлено, через рік прийшов за ним батько і забрав усе, що заслужив за цей період. А те все добро він приніс додому у тайстрині.

У липні 1952 р. Михайло раптово захворів. Вранці ще косив із батьком на ділянці, а на полудне піднялася температура. Вночі уже був без свідомості. Наступного дня, 12 липня, відвезли його до лікарні в сусіднє село Драгово, а на третій деньдо Хуста, бо 40-градусна температура не спадала. У нього розболілася права нога у тазостегновому суглобі. Почалося загнивання. Лікарі не могли встановити діагноз. Восени зробили операцію і пролежав у лікарні один рік. Однак після операції права нога не згиналася. Спочатку ходив на милицях, потім з палкою. Так з 1953 р. він став інвалідом із визначенням: загальне захворювання.

У ті роки М.Ковача не покидала думка здобути відповідну освіту. Але, на жаль, він мав тільки шість класів і то не складав іспити за шостий клас, бо відправили його у найми і після того школу не відвідував. Його турбувала невизначеність у житті. І він вирішує для себе проблему: як навчитися бути щасливимвсупереч лихій долі, наперекір усьому. І дійшов висновку, що треба творчою діяльністю долати кризузберігати душевну рівновагу в найважчих випробуваннях, що їх посилає доля. Він часто згадував слова письменника А.П.Чехова: „Прагнення служити загальному благу неодмінно має стати потребою душі, умовою особистого щастя”. Так з 1955 року почав тренуватись малювати, бо іншу роботу виконувати не дозволяло здоров’я. Спочатку малював маленькі іконки, потім перемальовував Божу Матір, Спасителя, святих -. Кирила і Мефодія, Миколая Чудотворця та ін. Вирізував також дерев’яні хрестики вручну, бо інших інструментів не мав під руками. Як на ікони, так і на хрестики був попит і їх купували по дешевій ціні.

З весни 1958 і до весни 1959 р. Михайло Ковач перебував послушником у Городилівському чоловічому монастирі, що біля Хуста. Тут він познайомився з художником, що приїхав із Почаївської Свято-Успенської лаври. Побачивши малюнки Михайла, досвідчений митець відразу  зрозумів, що перед ним талантсамородок.  Він запросив Михайла до Почаївського чоловічого монастиря, куди й поїхав у кінці весни 1959 р. Там він був послушником і вчився також малювати у художників-іконописців Володимира Козельського, а другого художника, старшого за вікомнині не пам’ятає прізвище. Вони, хоча й були мирянами, мали в монастирі свою художню майстерню. М.Ковач вивчав закони побудови композиції, підбирав співвідношення кольорів, засвоював принципи живопису, придивлявся, спостерігав, як трудяться справжні художники-іконописці, які давали йому консультації та поради, наголошуючи, що треба працювати з олійними фарбами. Заповзятливий кмітливий юнак копіював ікони  Спасителя, Божої Матері, Іова Почаївського та інших святих. Ці заняття припали йому до душі. Крім цього, виконував також інші роботи, потрібні для монастиря. Однак у той час, за радянського атеїзму, комуністичним тоталітарним режимом велася активна боротьба з релігією. Влітку 1960 р. було розігнано більшу половину монахів з монастиря. М.Ковач змушений був повернутися з Почаєва додому.

У вересні 1961 р. влаштувався різноробочим художньої майстерні Хустського комбінату побутового обслуговування. Потім з січня 1966 р. деякий час працював на посаді художника в Міжгірському комбінаті побутового обслуговування, а в квітні 1967 р. прийнятий на роботу майстром Хустського автотранспортного підприємства. Тут йому була присвоєна кваліфікація маляра ІІІ-го розряду. Писав лозунги, плакати, малював плакати з техніки безпеки тощо. З 1973 по 1985 рр. трудиться художником у сувенірному цеху колгоспу «Радянська Україна» (контора знаходилася в с. Нижнє Селище на Хустщині). Тут виготовляли сувеніри з берези, розфарбовували матрьошки, термометри тощо. Одні робили заготовки, інші декорували. В цеху треба було всім виконувати норму. Сувеніри продавали не тільки в Україні, а й за її межами.

Однак знову почав нездужати. Прохворівши довгий час, пішов на комісію, яка в 1993 р. відправила його на пенсію по інвалідності. Дали йому ІІ групу. А 27 липня  2006 р. Хустська районна комісія визначила йому І-у групу інвалідності.

Одружився 1965 р. Разом з дружиною Соломією виростили чотирьох дітейдвох хлопців і двох дівчат. Мають десять внуків і одного правнука.

Перші іконостаси М.Ковач намалював у 1973 р. для церков сіл Колочава-Горб та Мерешор Міжгірського р-ну. Потім були створені іконостаси для церков сіл Ділове на Рахівщині, для жіночого монастиря с. Драгово Хустського р-ну, с. Кваси Рахівського р-ну, присілка Дубовець с. Дубове, с. Ганичі, Чумалівського жіночого монастиря Тячівського р-ну, с. Сокирниця, жіночого монастиря с. Липча та присілка Каллово, Копашнівського жіночого монастиря, що на присілку Поляна, та церкви на присілку Мала Лунка Хустського р-ну, а також для міста Могилів-Подільська Вінницької області, Частково розписував іконостас церкви с. Нижнє Селище Хустського р-ну. Для іконостасів малює копії з відомих церковних канонічних картин. Лише для одного іконостасу треба намалювати 53 різні ікони. Це надзвичайно відповідальна й трудомістка праця. Недарма у Біблії сказано, коли творився дах Скінії: «Візьміть майстра вправного. Недосвідчена людина може спотворити образ Бога. Церква визнає цінність ікон, написаних людьми, які живуть у чистоті».

Крім іконостасів, виготовляє з жесті і розмальовує розп’яття Ісуса Христа, яких уже створено понад 300 - найбільше для замовників Хустського та Тячівського районів. Бездоганно володіючи традиційним іконописомна замовлення реалізовує свій талант  насамперед у таких іконах, як »Різдво Христове»,   «Христос над Єрусалимом», «Христос розмовляє з сестрами Лазаря Марфою і Марією», «Тайна вечеря», «Воскресіння Христове», «Успіння Божої Матері», «Покрова Божої Матері», «Ікона Казанської Божої  Матері», «Св. Іоанн Предтеча»,  «Серафим Саровський, «Св. Рівноапостольний князь Великий Володимир», «Св. Архістратиг Михаїл» та ін. Він болісно відчуває прірву, у яку скочується наше суспільство, поставивши матеріальні цінності понад духовними. Через створені ним ікони прагне роздати світло свого серця, щоб ми стали трішки добрішими, теплішими, милосерднішими.

Художник проникливо говорить про кожен свій твір, з такою любов’ю, ніби кожна картина, кожен малюнок є його дорогоцінним дітищем. З його розповіді весь творчий шлях постає надзвичайно виразно, промовисто. Cпрагло вбираючи в себе кращі творчі здобутки своїх попередників-іконописців, він упевнено займається улюбленою справою, що є складовою частиною людського щастя, до пізнання котрого всі ми прагнемо.

Не маючи великого професійного знання, М.Ковач ще з перших своїх малярських робіт дивував своїми успіхами. Він приділяє велику увагу кольору, точними мазками пензля «ліпить» форму. Твори приваблюють багатством барв, прозорістю, наповненістю світлом. Коли малює, особливу вагу звертає на лик (обличчя) святих. Чисті й відкриті обличчя святих втілюють красу й одухотворення. З портретів відчувається внутрішня розкутість і цілісність. У роботах Михайла Даниловича, як досвідченого іконописця, простежується намагання створити з традиційних мотивів і за традиційними принципами неповторний витвір сакрального мистецтва. Для художника характерне відтворення реальних пейзажів на тлі релігійних сюжетів.

Навколишню дійсність М.Ковач сприймає душею і очима художника, що володіє особистим відчуттям і баченням, а ще й досвідом, накопиченим довгими роками праці і глибоким розумінням творчості майстрів іконопису, а також спадщини українського образотворчого й народного мистецтва. Його картини покликані відновлювати морально-етичні цінності на засадах християнствавчать бачити прекрасне серед хаосу й розрухи, несу у світ людей радість і тепло, освітлюючи їх сонячними променями таланту, добра і любові.

Незвичайний потяг до малярства спонукали його самотужки студіювати мистецтво, історію, стилістику й символіку ікон  через відповідну літературу й практичні  навики. Від своїх учителів М.Ковач перейняв основну настановунавчитись учитися. Він справедливо наголошує, що намагається самостійно мислити в мистецтві, сприймати природу в художніх образах, а щоб бути поінформованою і всебічно освіченою людиною, треба читати, вивчати життя, творчість видатних митців. Коли душа завжди перебуває в неспокої до знань, лише тоді можна стати на самостійний шлях.

І все те, що він досяг у своєму житті, здобуто безнастанною працею й цупкими мозолями, кожним помахом пензля й порухом думки, все те було створено, окрім таланту, ще й насамперед силою свого духу. Скрупульозно, фотографічно вимальовуючи кожну деталь, художник подає майстерний  витвір мистецької вартості,  аби ми зрозуміли, відчули, осягнули, оцінили довершеність форм і соковитість фактур, народжених у часи, коли боготворили рукотворну якість і розчулювалися, споглядаючи святих. Справжнє іконописання цетаке надзавдання, за яке не будь-хто насмілиться взятися, а лише той, хто усвідомлює себе і свою місію, пам’ятаючи, що іконице духовні провідники людини до Бога.

Яка б не була на дворі «погода», але людина завше шукатиме прихистку своїй душі, вираження свого громадянського сумління. Завжди захоче з добрими людьми помолитися красі, Божим іконам, прислухатися до биття власного серця. Цю красу з Божою допомогою й творить М.Ковач. Коли він малює, на нього мовби сходить Боже осяяння. Він сповнений людської ніжності, любові, доброти й глибинного розуміння того, над чим працює.

Варто наголосити, що М.Ковач добре знає також церковний устав і спів. Майже щонеділі (коли дозволяє здоров’я) співає в церкві рідного села Копашнева, виконує обов’язки основного дяка. Молитва, церковні мелодії  та улюблена праця завжди підтримують його незламний дух в оптимістичному стані. Він щиро зізнається: «Церковний спів має чарівну силу відновлювати добрий настрій і самопочуття, зміцнювати силу волі, заряджати оптимізмом, нести духовне очищення. Коли слухаєш духовні пісні, підносишся над буденністю, тягнешся до сонця, до світла. Вони ворушать душу, аби не спала».

 Знайомлячись з багатогранною діяльністю М.Ковача, здається, це його стосуються Господні слова зі Святого Письма: «І наповнив його Духом Божим, мудрістю і розумуванням, і знанням, і здібністю до всякої роботи» (Кн. Вихід, 31:3). Михайло Данилович у розмові якось нагадав, що Господь допомагає тим, хто шукає і трудиться. А неспроможність відшукати постійне місце в житті, байдужість до праці, духовна спустошеність стають передумовою трагічного фіналу в житті.

Коли я нещодавно зустрівся з Михайлом Даниловичем, то хоч і виглядав він ослабленим фізично, але навдивовижу молодим духом і думкою. Спілкуючись із ним, найбільше вражає те, що, будучи на своєму віку понівеченим долею, зазнавши чимало страждань, вони наче й не торкнулися його чистої душі, він не озлоблений на життя. Мені здавалося, що його обличчя сповнене теплого і лагідного сяйватого самого, що й на іконах Божої Матері та святих.

Картини М.Ковача хвилюють, вражають. Недарма О.П.Довженко справедливо стверджував: щоб хвилювати, треба бути схвильованим; щоб зворушувати, треба бути зворушеним; щоб радувати, просвітлювати душевний стан людини, треба нести просвітленість у своєму серці, а серце нести високо. Роки напруженої, творчої праці, віра у велику силу мистецтва, зустрічі з художниками, знання таїнств майстерності живопису , композиції та кольору привели до успіху. Багаторічна невтомна і натхненна праця М.Ковача заслуговує пошани і вдячності. Хай же і в подальшому стане йому достатньо сил і здоров’я ще довгі роки торувати обраний благородний шлях служіння Богові й Україні.

Іван ХЛАНТА,

доктор мистецтвознавства,

кандидат філологічних наук,

заслужений діяч мистецтв України

На нього сходить Боже осяяння: [Про іконописця Михайла Даниловича Ковача з с. Копашнево Хустського р-ну] // Срібна Земля. – 10 жовт. – С. 11, фото; те ж // Трибуна. – 2009. - 17 жовт. – С. 12, фото.